З давніх-давен у людині жив Творець. Крізь призму внутрішнього всесвіту він відображав навколишній світ. Через чуттєвий знак стародавні художники висловлювали ідею Бога чи близької людини, щоб зберегти про неї пам’ять, зіткати міф, який житиме тисячоліттями. Вся наша історія і виткана з таких міфів. І сьогоднішні митці продовжують творити цей міф.
Борис Крилов народився 6 серпня 1976 року у Будапешті. Український скульптор, монументаліст, член Національної спілки художників України і Royal Society of Sculptors. Докладніше з мистецтвом скульптора можна ознайомитись на його сайті: https://www.boriskrylov.com
Чому Ви обрали шлях митця? Що до цього спонукало и чому саме обрали скульптуру?
Я послухався батька. Він мені порадив цей шлях, я прислухався до нього і став митцем. Батько пропонував мені бути або графіком, або скульптором. Я вибрав бути скульптором, і не жалкую про це. Це було досить давно. В мене не було художньої школи за плечима, батько зі своїм другом підготували мене до вступу в інститут, було важко, але я поступив і пішов цим шляхов.
Як Ви познайомились з Олесем Сидоруком та чому вирішили співпрацювати?
Ми з Олесем навчалися разом в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, були просто однокурсниками, товаришували, але такої сильної дружби не було. І лище наприкинці шостого курса ми почали робити разом якийсь замовлення, простенькі, студентськи. Спочатку я запросив його мені допомогти, потім – він мене. І так склалося, що так легко, з гумором у нас протікали ці роботи, що не вставало навіть питання, з ким працювати надалі, якщо буде така потреба. Потім ми опинилися в одній майстерні, таке чудо сталося. Так створилася Творча майстерня Сидорука та Крилова. Таким чином ми працюємо вже 24 роки. І ця співпраця переросла в дружбу, перевірену роками.
Що вважаєте найвагомішими досягненнями в своїй сфері? Які зміни відбуваються?
Зараз ми маємо доступ до всього світу. Зі своїми скульптурами ми можемо приймати участь у різних конкурсах і розраховувати на чесне та справедливе жюрі. Відбуваються багато таких конкурсів, де обирають переможця за допомогою інтернет-голосування. В нас вже був такий досвід і це допомогло нам виграти.
Зараз можна співпрацювати зі спуспільством — і це велике досягнення. Монументальна скульптура потребує великих витрат: і часу, і адміністративних, і фінансових. Раніше все це залежало від однієї людини, мецената або спонсора. З приватним інвестором ми працюємо завжди, і він здебільшого впливає на результат. Це нормально, коли замовник за свої гроші хоче щось отримати, я це не осуждую ні в якому разі. Але зараз є можливість спочатку зробити роботу, яка тобі подобається, доречну і своєчасну, а потім знайти групу людей, які розділяють твою думку, знайти фінансування та встановити її у місті. В радянські часи це було дуже важко: для багатьох митців встановити скульптуру, яку не утвердила компартія чи другі інституції, було із разряда невиповних мрій. Але зараз завдяки соцмережам та новим технологіям це стає можливим. І ця скульптура буде набагато краща, ніж скульптура від влади чи міністерства культури. Я вважаю, що це – дуже класно. Вже десь вісім років я почав помечати, що це відбувається. І не тільки в скульптурі, а й в живопису також.
Хто чи що надихає, вражає? Що для Вас взагалі мистецтво?
Я скажу так: мене вражає мистецтво. В мене виникає біла заздрість, коли я бачу, що хтось з митців зробив класну річ. Я сам хочу щось таке зробити. Коли я був маленьким для мене скульптура була космосом, вона була, як інша галактика. Я ще називаю це професійною заздрістю… Думаю, ну чому це не зробив я, люди можуть, давай, Боря, зроби щось таке!.. І це стосується не тільки образотворчого мистецтва, але й музики, кіно.
Завдяки сучасним технологіям можна робити суперові ефекти, щось таке фантастичне, робити щось нове. І це надихає.
Одного разу в мене було інтерв’ю, в якому кореспондент мене запитала про рівень майстрів минулого та сьогодення. Що зараз в нас є сучасна техніка та що я про все це думаю. Я її трошки здивував, відповів, що якщо сучасні технології будуть розвиватися так швидко, як зараз, то по техніці виконання скульптури ми досягнемо такого рівня, який був 500 років тому. Бо зараз ми ще далеченько від цього.
Що таке мистецтво?
Мистецтво – це все. Митець – це не тільки той, хто пише картини чи робить скульптури. Ми всі – митці. Той, хто може щось зробити, чого не було раніше і зробити це з душею. І коли результат праці надихає інших, я вважаю, що цей той – також митець, щоб він не робив.
Як познайомилися із проектом Metaculture? Яка концепція Вашій участі у проекті, що про нього думаєте?
З Сергієм Ніжинським я познайомився десь п’ять років тому. Він ввів мене в світ віртуальної, доповненої реальності. Я знав про це, мріяв про це, але з якого боку до цього підійти, не знав. Він мене познайомив із новим світом, і на цій темі ми з ним зійшлися. Мені подобається все, що він робить, як він мислить. І коли Сергій запропонував мені прийняти участь у цьому проекті, я відраз відповів: “Так. Але якщо я чогось не розумію, ти мені поясниш це”.
Якщо я можу прийняти участь, в чомусь допомогти, я з радістю це зроблю. Сергій вже поставив мені задачи, які я виконую. Співпраця вже є. Дуже цікаво подивитися, як воно буде розвиватися і шо з цього вийде. Треба показувати творчість митців, бо багато людей взагалі не знають, що відбувається у світі мистецтва. І цей проект – один із засобів це показати. Є такій досвід, робиш роботу, проходить п’ять-вісім років, а про неї знає лише вузьке коло наближених.
Зараз ми відновлюємо надгробок князя Костянтина Острозького у Києво-Печерській лаврі. Це – колосальна, грандіозна робота! Зроблено більше половини, ще багато роботи попереду, але про це ніхто не знає. А я вважаю, що це класна річ в мистецькому, історичному, освітньому плані! Всім відомі європейські аналоги надгробків, у Варшаві, наприклад, чи у Кракові. І тут в Києві, була така ж колосальна річ, вісім метрів мармуру, купа різьби, дрібних деталей, складна архітектура.
І це говорить про те, що п’ятсот років тому у нас були люди, які могли таке замовити, майстрі, які могли це зробити, але саме головне – були люди, для яких це варто було робити.
І це не було для них чимось таким суперовим, це була повсякденність, звичайна річ. П’ятсот років тому Україна мала такий же рівень, як у європійских країнах. Тому сьогодні ми не гості там, ми маємо почуватися там, як вдома, незалежно від того, що нас колись відокремили. Ми – невід’ємлима частина Європи. Ми і є Європа.
Які завдання та цілі ставите перед собою в рамках цієї колаборації?
Конкретних планів ще немає. Почнемо робити, будемо бачити, що робити. Але ці плани я не відокремлюю від своїх особистих планів. По-перше, хочется робити гарні речі. Для світу, в якому ми живемо, для міста, де я працюю, для інших міст, де я буваю. Хочется, щоб там було файно. Приїхали, змонтували свою скульптуру та від нас залишился символ, який буде жити століттями. І люди кожен день будуть ходити поза того міста, може, посміхнуться, може, думкі на щось чудове повернуться, покращиться настрій.
Я вважаю, що навіть саму сумну тему можна зробити гарно. Ще до війни ми робили пам’ятник Чорнобилю, пам’ятник Голодомору. Ми вважаємо, що варто робити на любу тему красиві та професійні речі. І з проектом Metaculture так і буде. Тре робити навколишнє середовище красивим, формувати культурний простір. Скульптура – це важка артилерія, вона буде працювати і через пятьдесят, і через сто років, це – довготривалий ефект. Це не новина, яка сьогодні вийшла, завтра зникає, скульптура працює із часом. Про це треба пам’ятати. Якщо брати скульптури Древньої Греції, ми, коли дивимось на них, розуміємо минуле.
Можливо, колись люди майбутнього по Вашим скульптурам будуть відчувати наш час…
Так, будуть відчувати наш час і, мабуть, в них будут виникати питання, чому скульптура саме така, будуть вивчати на базі цього історію, отримувати якісь емоції.
Розкажіть, будь ласка, о Вашій праці у Литві, про Лицаря Свободи.
Коли ми працювали над надгробком князя Острозького, познайомилися з литовцями та отримали запрошення прийняти участь у конкурсі. Ми зробили скульптуру, повезли її туди і вона перемогла на конкурсі. Але комітет не зміг знайти місце под скульптуру, вони не могли її ніде встановити, зробити всі дозволи і цей проект міг не реалізуватися, якби мер Каунаса не захотів її собі. Ми хотіли встановити її на сто років литовської незалежності. Просили на реалізацию півтора року. І коли залишилось всього шість місяців, у мера Каунаса виникло бажання встановити цю скульптуру. І ми зрозуміли: або ми зробимо її за пів року, або ніколи. Вся допомога, яку ми могли отримати, ми отримали і від України, і від Литви. Здивували всю Литву, бо ніхто не вірив, що ми зробимо ії у такі короткі сроки.
У Литву ми заїхали дуже красиво: в нас було два буса з українськими прапорами, на кожній нашій будівельній касці були також наші символи. Нам дали тиждень для того, щоб ми її встановили. Але ми все зробили в два дні, бо ми класно підготувались. На жаль, скільки б ми не запрошували людей, зверталися до нашого президента, до Минкульту, до преси, на відкриття приїхав тільки посол України у Литві. Відкриття було дуже красиве, театралізоване: с повітряними кулями, літаками, пушками. Може, буде ще одни проект там, та ще здивуємо усіх.
Як вважаєте, чи потрібні нові технології людям зараз? Що б хотіли зробити чи досягти в рамках проекту Metaculture у майбутньому? Які ідеї хотіли б внести для його подальшого розвитку?
Вважаю, що так, потрібні. Я бачу в цьому велику перспективу для себе, як для скульптора. Мені дуже допомагають зараз ті програми, з якими вже працюю.
Я бачу перед собою таку задачу: знайти спосіб працювати з доданою реальністю, знайти такий технічний код, за допомогою якого можна донести до людей нові смисли.
Наприклад, є друкарська машинка, можно друкувати об’яви, а можно – поему. Це – той інструмент, з яким треба навчитися працювати. Я хочу, щоб це було класно, професійно, щоб перше враження було – “вау!”. Я хочу, щоб нові технології використовувалися більше з користю. І тільки через співпрацю можно цього досягти.
Коли Ви працюєте над чимось, вивчаєте свого персонажа?
Обов’язково. Скульптура дорого коштує. І зробити якусь помилку, тому що ти не зайшов у Вікіпедію, чи не зв’язався з істориками, це дуже прикро. Ми привчили себе до співпраці з істориками. Тре вивчати все досконало, до самих дрібниць.
Чого бажаєте? Є якась мрія?
Я мрію, що колись зможу викладати. В мене – багатий життєвий та професійний досвід і я сподіваюсь, що колись зможу його передати.
Чи має митець реагувати на повсякденність, на те, що коїться зараз, на війну, наприклад?
Авжеж, якщо митець відчуває себе митцем, для нього зараз золотий час. Стільки емоцій, стільки вражень, стільки є навколо зараз, це просто скарб і його треба використовувати. Культура – це те, заради чого наші воїни зараз воюють. Якби у нас не було російських культурних наративів, не було б і війни. Якщо в нас буде своя культура, ніхто до нас за своєю не прийде.
Бесіду провела Анна Літман
Leave a Reply